Історія Шполянської гімназії №3

   В другій половині 19 ст. відбулись чималі зміни в розвитку освіти в нашому краї. Згідно шкільної реформи 1863 року почали відкривати початкові школи: одно – і двокласні училища, де вивчалось більше предметів. В 1877 році відкрилось двокласне училище в Шполі. Це був дерев’яний будинок, мащений глиною, побілений вапном і під дахом, вкритих чорною жестю. Споруда була одноповерхова, по типу української хати, але чималого розміру. Кошти на будівництво надав місцевий поміщик О.А.Абаза, який тоді в царському уряді займав посаду міністра фінансів. Через те, згодом, люди прозвали школу «абазинкою». 

Навчання в ній проводилось, традиційно, в російському дусі. В «Інструкції вчителям народних училищ» за 1867 рік вказувалось на необхідність переконувати дітей-українців в тому, що вони росіяни, прищеплювати їм любов і повагу до православної віри, до російської культури, сільського побуту, до законів і до царя-батечка. 
В 1882 році в «абазинці» навчалось більше ста дітей. 
    Навчання було платним, що становило від трьох до п’яти карбованців на рік. За ці гроші можна було придбати до двох пудів м’яса свинини. Після революції 1917 року навчання в «абазинці» було переведено на українську мову. 
    В школі було чотири класи. Три перші класи вів один учитель, а в четвертому підключались вчителі-предметники. Відомо, що до війни в «абазинці» працювали які вчителі, як Шмуклер Зінаїда Петрівна, Казанська Олена Григорівна, Черняк Антоніна Матвіївна, Любар Іван Тимофійович (уроки співів вів під скрипку), Чекавська Настасія Федосіївна. 
   З впровадженням Радянською владою семирічної освіти в 1923-24 р.р. «абазинка» стала структурною частиною школи № 3, головним приміщенням якої була найстаріша частина нинішнього учбового комбінату. Є припущення, що вона була збудована в середині 80-х років позаминулого століття і тут до початку революції діяла церковно-приходська школа. Це теж була велика хата, вкрита чорною черепицею і з побіленими вапном глиняними стінами. Поряд стояв будиночок попа, який з пізнішими прибудовами стоїть і понині. На місці, де зараз гуляє клапоть землі, стояла церква, яку, очевидно, розвалили в 30-х роках, а може й раніше. 
Таким чином, закінчивши «абазинку», діти переходили довчатись в головне приміщення школи № 3, щоб отримати семирічну освіту. В 1932 році в Шполянському районі, (створеному в 1923 році) налічувалось тридцять чотири таких шкіл. В 1936 році школа № 3 стала середньою і в 1939 році відбувся перший випуск десятикласників. Ними стали саме ті учні, які в 1936 році пішли у восьмий клас. В 1940 році Шполянська середня школа № 3 була однією із восьми шкіл такого типу в районі. 
   Директором школи був Коваленко Григорій Федорович, вчитель математики за фахом. Українську мову та літературу викладав Чекавський Віктор (по батькові невідомо), чоловік Настасії Чекавської. Обидва педагоги в 1937 році були заарештовані органами НКВС-ГПУ і їх сліди загубились в кривавому вирі сталінських репресій. 
  Натомість директором була призначена Голошинська Сара Сімовна. Фізику викладала Гнатівська Олександра Іванівна, вона ж і класний керівник першого довоєнного випуску десятикласників. В їх числі були нинішні вчителі-пенсіонери Волкова Надія Минівна, проживає по вул. Калініна і Чепур Надія Олександрівна – по вул. Іванівській. 
   Хімію викладав Рибаківський Мілентій Іванович, а географію його дружина Олександра Варламівна. Прийшла війна. Влітку 1941 року в місті встановилась німецька окупаційна влада. Напередодні, директор Голошинська С.С. евакуювалась на Схід з відступаючими частинами Червоної Армії. 
Ініціативу виявила вчителька фізики Гнатівська О.І., яка з дозволу німецької управи (певний час таке було можливим) організувала на базі школи № 3 роботу гімназії. Та за кілька тижнів вона була заборонена. Українська гімназія не вписувалась в нацистський план «Ост». Гнатівська О.І. кудись виїхала і більше не поверталась. 
    В роки німецької окупації, таким чином, школа № 3, як і всі інші, не працювала, та й як вона могла працювати. Але й не була зруйнована. 
В 1945 році діти знову заповнили «абазинку». За роботу взялись Чекавська Настасія Федосіївна, Мельник Зоя Петрівна, Зоренко Дора Давидівна, Долинська Ніна Василівна. Працювалось дуже важко. Прийшли діти відразу 1934-1938 р.н. Не було ні підручників, ні зошитів, ні чорнила. Вся надія покладалась на знання і вміння вчителя. 
   Біля школи був великий простір. В бік р.Шполки стояв один чималий дерев’яний будинок, де проживали сім’ї працівників цукрозаводу. А в бік теперішньої поліклініки стояла хата для вчителя, в якій мешкала Чекавська Н.Ф. 
Головне приміщення школи в 1945 році ще не відремонтували. Тут часто всім табором господарювали цигани і розводили багаття. Школа стояла без вікон і дверей. 
    На наступний рік при підтримці місцевої влади силами вчителів і батьків приміщення привели в порядок і заняття розпочались. 
З часом навчальних місць стало бракувати і під школу пристосували ще одне приміщення навпроти через вул. Конторську (Леніна). Тепер на цьому місці рай поліклініка, зведена в 80-х роках. 
   Першим, в повоєнні роки, директором школи був Грабовський Василь Тимофійович, його на цій посаді змінив Приходько Устим Лазарович фахівець з фізики. 
З 1949 по 1947 рік школу очолював Сало Семен Юхимович, а завучем 
Зберігся груповий знімок членів педагогічного колективу школи № 3 за 1949 р. З двадцяти двох вчителів, що на цьому знімку, в живих залишилось шість. 
  Перший післявоєнний випуск 10 класу відбувся в 1955 році. В 1963 році школа трохи оновилась. З правої сторони (в бік нинішньої церкви) звели прибудову на кілька класних кімнат, при цьому стару частину будівлі обклавши цеглою, дах перекрили листами жесті і пофарбували суриком; дві класні кімнати прибудували і до попівського будиночка, в якому теж проводились уроки, і його теж обклали цеглою. 
    Однак, з часом, стало цілком очевидним, що зростаюче місто потребувало навчального закладу, який би відповідав вимогам освіти. 
    В 1966 році навпроти «абазинки» був закладений фундамент нової школи, яка…, невдовзі, зажила в шполян сумної слави довгобуду. Тільки в 1974 році, коли на посаду директора був призначений Філіпенко Григорій Полікарпович, історик за фахом, який до цього працював в партійних органах, а шефство над будівництвом, що цілком відповідало духові того часу, взяв на себе тодішній колгосп ім. Жданова в особі його керівника і знаного в нашій області спеціаліста сільського господарства Шемета Бориса Семеновича, будівельно-монтажні роботи прискорились. 600 тис.карбованців – таку суму, за словами Бориса Семеновича, який зараз перебуває на заслуженому відпочинку, виділив зі своїх статків колгосп на спорудження закладу. 
Середня загальноосвітня школа № 3 в новому виданні була урочисто відкрита для учнів і вчителів 1 вересня 1976 року. В ній налічувалось 30 навчальних кабінетів потужністю в 960 навчальних місць, окрім того, кабінету адміністрації та інші приміщення. Добрим, як на той час, було матеріальне оснащення, наприклад в багатьох кабінетах були кіноапарати. Бакун Іван Юхимович, який керував тоді районним відділом народної освіти, в своїх спогадах зазначав, що для третьої школи робилось немало



 

    Старе приміщення школи функціонує до сих пір, але з 1976 року, як учбовий комбінат. 
«Абазинку» ж спіткала сумна доля: влітку 1970 року її знесли. До столітнього ювілею вона не добула 7 років. А могла б ще стояти, якби хто здогадався перетворити її, приміром, на історичний музей. Тепер на цьому місці височать білокорі берези і розложили важке віття старі осики. 
    В серпні 1977 року по рекомендації Шполянського райкому Компартії України Бакун І.Ю. займає в школі посаду заступника директора по навчально-виховній роботі, а в березні наступного року його призначено директором школи № 3. Заступником по навчально-виховній роботі в старших класах став Гудачков Василь Іванович, а трохи пізніше по молодших – Сергійчук Віра Логвинівна. В цей час педагогічний колектив налічував 60 осіб, проте був дружнім, злагоджено працював. 
В березні 1980 року Іван Юхимович подав прохання на звільнення за станом здоров’я. На це зважили і в серпні 1980 року нашу школу очолив Гадіон Борис Макарович, який до цього працював в партійному апараті, а Іван Юхимович погодився ще попрацювати на посаді заступника по навчально-виховній роботі. 
28 серпня 1981 року відбулись урочисті проводи Івана Юхимовича на пенсію. Сорок два роки свого життя віддала школі ця працьовита, чесна і порядна людина. 
Іван Юхимович уже відійшов у вічність, але до останнього подиху був активним в житті і великим оптимістом, зберігши вірність своїм життєвим принципам. 
Приступаючи до справи, Гадіон Б.М., окрім організації навчально-виховного процесу, продовжив роботу по оснащенню школи, наданню їй хорошого естетичного вигляду і функцій навчання і виховання. 
   Була заново встелена підлога в спортивному залі, яка і нині знаходиться в доброму стані, в кабінети постійно приходило новітнє на той час обладнання,  унаочнення, було створено історичний музей, музей Бойової Слави. Надавали допомогу шефи: колгосп ім. Жданова і меблева фабрика – директор Шлямар Г.Ю. Не шкодуючи сил і часу працював весь колектив. Всім хотілось, щоб школа мала якнайкращий вигляд. 
    В цей час в ній налічувалось 30 класів-комплектів із 1075 учнями, а в якийсь рік було більше 1100. 
   Цей відрадний факт свідчив, однак, що школа була явно перевантажена, що вносило значну нервозність в роботу колективу, справляло негативний вплив на навчально-виховний процес. Ситуацію можна було б виправити, побудувавши невелике приміщення для початкових класів, його розташувати знайшлося б де, тим більше, що це відповідало б вимогам педагогічної науки. 
    Незабаром дали про себе знати значні незручності, пов’язані з відсутністю актового залу.
   Для проведення загально шкільних заходів використовуються то рекреація, то спортивний зал, окремі навчальні кабінети. А це означало, що треба постійно носити столи, стільці, музичну апаратуру, навіть важке піаніно. Особливо важливі заходи, з участю поважних гостей, проводились в актовому залі офісного приміщення меблевої фабрики. 
   Намагаючись виправити становище, Борис Макарович, вже тоді, настійно привертав увагу місцевої влади до цих проблем. Оптимізму ще додала і горбачовська «перебудова», що розпочалась. 
   Наші шефи, колгосп ім.Жданова та меблева фабрика, готові були надати фінансову та матеріальну підтримку. Залишалось замалим: знайти підрядника. Та саме на цьому справа загальмувалась. Будівельні організації міста були задіяні на новобудовах соціально-культурного та господарського призначення. На цьому фоні, проблеми третьої школи навряд чи видавались архіважливими. 
Питання добудови школи так і не матеріалізувалось, а в подальшому непомітно зійшло нанівець. Єдине, на що була спроможна шкільна адміністрація це, залучаючи спонсорську допомогу батьків і шефів здійснювати добудови, переобладнання в стінах самого приміщення.